Ukrainian English Russian

Цей рік у моєму житті особливий – я куратор першого курсу. Ті, хто знають, що то є, мене зрозуміють. А для тих, хто не знає цієї специфіки скажу – це все – рівно, що з першачками справу маєш. Бо вони ж такі самі, як і першокласники – поки що несміливі й неадаптовані. Отож, з усім їх необхідно познайомити, в усьому допомогти розібратися й адаптуватися до студентського життя. 

Ну, якщо з останнім ми уже впоралися, і хочу замітити, не так вже й погано. Бо уже знаємо, що то є студентське життя, виховні години, походи, екскурсії, дні іменинників, конкурси й фестивалі, то щодо соціалізації – робимо лише перші кроки. Учимося бути милосердними й помічати ті явища в суспільстві, де потрібна наша допомога. Причому, безкорисна. Учимося бути добрими й уважними, співчутливими й толерантними.

І якщо в своєму колі ми уже герої, і навіть можемо передбачити чиюсь поведінку, ба, навіть мораль «почитати», то в чужому ми ще почуваємося не дуже певно. Хоча пробуємо й тут проявити себе. 

Днями ми ходили до дітей притулку в гості. Це наш перший візит до такого спецзакладу. Готувалися до цієї події за кілька днів. Збирали іграшки, купували канцтовари, готували виступ. Так браво уявляли собі цю зустріч. А коли приїхали, дещо розгубилися. Наче теж тут діти, такі самі, як і вони. Такі ж синьоокі та біляві, такі ж галасливі. З такими ж іменами… Та ось тільки долі у них не такі, як у них. Тут у кожного вона своя – гірка й сумна – безбатьківська. Та і очі невеселі, а в декотрих – повні сліз. 

За мамами скучають, – співчутливо нам розповіла директорка притулку Інна Гербіченко. – Хоч їм у нас і добре, і умови маємо гарні, й годуємо їх і навчаємо й доглядаємо, та кожен волів би опинитися у себе вдома. Хай навіть і з непутящою, але мамою.

Мої першокурсники дещо приголомшено спостерігали за поведінкою дітей закладу. Й на очах декотрих з’являлися сльози. То було співчуття їхнім долям. Вони були ладні все зробити, аби Сашко перестав плакати, а Тетянка повернулася до них усміхненою. Вони з трепетом вручали дітворі свої іграшки, якими колись їх утішали їхні батьки. І саме головне, вони співчували. А це, погодьтесь, є доволі важливим, бо душі мають не черстві й готові протягнути руку допомоги.

Ми домовилися, що наступного разу знову завітаємо з концертом, бо полюбляють усі діти такі виступи. А, можливо, й спільний творчий проект зуміємо реалізувати, бо ж така співпраця лише на користь. 

Наталія Клименко