Ukrainian English Russian

Донецький край – колиска сучасної української поезії.

Січень – місяць днів народжень українських поетів – донеччан.

Василь Стус .

 

 

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся 
в передчутті недовідомих верств. 
Що жив-любив і не набрався скверни, 
ненависті, прокльону, каяття. 
Народе мій, до тебе я ще верну, 
і в смерті обернуся до життя 
своїм стражденним і незлим обличчям, 
як син, тобі доземно поклонюсь 
і чесно гляну в чесні твої вічі, 
і чесними сльозами обіллюсь. 
Так хочеться пожити хоч годинку, 
коли моя розів'ється біда. 
Хай прийдуть в гості Леся Українка, 
Франко, Шевченко і Сковорода. 

 ***

Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,
сталить твій дух - тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій - допоки скону,
допоки світу й сонця - стій і стій.
Хай шлях - до раю, пекла чи полону -
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

Ці пекучі душу кожного справжнього українця слова належать поету, філософу, перекладачу, літературознавцю, правозахиснику, представнику культурного українського руху шестидесятників Василю Семеновичу Стусу, якому 6 січня 2016 року виповнилося б усього 78 років, але за власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Стус народився напередодні Різдва - 6 січня 1938 року в  селі РахнівкаГайсинського районуВінницької областів селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї.

У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (ниніДонецьк), аби уникнути примусовоїколективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944—54 Василь Стус навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультетпедагогічного інститутуміста Сталіно (Донецька). У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем,Володимиром Міщенком,Анатолієм Лазаренком,Василем Захарченком,Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання«Обрій».

Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селіТаужнеГайворонського району Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії наУралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетівҐетеіРільке; переклав близько сотні їх віршів.

У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м.Горлівки.

З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети«Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу». Тобто виходив українською мовою «Соціалістичний Донбас» за редагування В.Стуса рівно два роки накладом кілька десятків тисяч примірників.  

Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладача та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.

У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту. Після цього заробляв на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував продуктивну творчу діяльність.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Восени 1972 заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.  Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.

Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури.

         28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. В ніч 3 на 4 вересня він помер, можливо, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.

Перепохований Василь Стус 1989 року в Києві на Байковому кладовищі.    

Старша сестра — Марія Стус (нар. 20 січня 1935)   мешкала разом з родиною на околиці Донецька, у будинку, де в молоді роки жив й Василь Стус. Внаслідок російської військової агресіїу 2014 році, будинок, що знаходився за 5 кілометрів відДонецького аеропорту, було знищено, а Марія з родиною стала біженкою й перебралася до Києва.

Василь Стус на Донеччині з батьками — Іриною Яківною та Семеном Демяновичем, сестрою Марією та племінницею Тетяною.

Вертеп-1972 в домі Садовських у Львові. Стоять зліва: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антониів, Ірина Калинець, Марія  і Ганна Садовські, Михайло Горинь  ...

* * *

Верстаю шлях - по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду - оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж - бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь-  вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я - лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна -
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона - за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона -
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

                  

* * *
Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.

 * * *
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.