Ukrainian English Russian

Підписана угода   про співпрацю Первомайської міської ради та Первомайського політехнічного інституту Національного університету кораблебудування імені адм.Макарова на 2015-2020 рр.

 1

 2

 3

Підписано договір про співпрацю  між Молдавською Економічною Академією (Молдова, м. Кишинів) та Первомайським політехнічним інститутом.

 IMG 3542

IMG 3545

 

Документи для завантаження. Договори.

Новини Інноваційного центру

Шановні завідувачі кафедр та викладачі!

Зверніть, будь ласка, увагу на перелік наукових конференцій і

студентських олімпіад які пропонуються

Асоціацією молодих вчених-машинобудівників найближчим часом та

Національним університетом кораблебудування на 2016 рік

 

(сторінка наукової роботи машинобудівного факультету)

Перейти на сторінку наукової роботи....

  Всеукраїнська

науково-технічна конференція

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РЕГІОНУ: ПРОМИСЛОВИЙ І ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ

 

2-3  червня 2016 р.

Завантажити тут...

Рахунок для оплати навчання по ІнститутуРахунок для оплати навчання по коледжу

Шановні випускники 9-х та 11-х класів!

Первомайський коледж та Первомайський політехнічний інститут НУК

імені адмірала Макарова оголошують набір слухачів підготовчих курсів!

Вступникам надається можливість покращити свої знання з української мови, математики та історії України.

Організаційні збори слухачів підготовчих курсів відбудуться

13 лютого о 10:00 ауд.44

Довідки за тел. 0508488001, (05161)5-81-51, 4-30-63.

 

Донецький край – колиска сучасної української поезії.

Січень – місяць днів народжень українських поетів – донеччан.

Володимир Сосюра.

image002

Найніжнішим ліриком, українським соловейком називають Володимира Сосюру, чиє українське поетичне слово народжувалося з любові і з любов'ю промовляло до всього сущого на землі.


Я знаю силу слова — 
воно гостріш штика 
і швидше навіть кулі, 
не тільки літака. 

Воно проміння швидше, 
в нім — думка й почуття. 
Воно іде в народи 
для вічного життя. 

Коли це слово — зброя, 
як день, що не схолов, 
коли живуть у ньому 
ненависть і любов. 
Воно влуча як куля, 
ця зброя золота, 
коли у нім ненависть 
з любові вироста. 

Воно над зорі лине, 
а в нім живуть як спів 
любов до Батьківщини 
і лють до ворогів. 

О зброє щастя, слово, 
я жить з тобою звик! 
Ти — квітка у любові, 
в ненависті ти — штик. 


Ліричні вірші, поеми, автобіографічна проза — це безмежний світ поета, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі, пережита гостро, до сліз, до знемоги.


В огні нестримної навали

рубали, різали наш сад...

А ми дивилися назад

і за минулим сумували...

Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну...

О будьте прокляті,— кому

назад повернуте обличчя!

Кати нас брали на штики

за слово, правдою повите...

Ви ж розумієте?! Віки

не знали ми, чиї ми діти!..

Хтось застромив у серце шило

в чеканні марному весни...

В саду розкішному лишились

одні пеньки та бур'яни.

Кати на струни наші жили

тягли із рук, як сон, блідих...

І з нас співців собі купили,

щоб грали їм на струнах тих.

Ми йшли кривавими стежками,

нам тільки снився волі гук.

І похоронно над полями

кричав і плакав чорний крук...

Він нам кричав про волі гнів,

щоб ми повстали, захотіли!..

Й кривавий дзюб об струни-жили

в безкраїм розпачі точив...

Коли ж приходили раби

володарям на струнах грати,

серця не тисло від журби

і не обурювали грати...

А струни плакали... Не в бій —

вони нас кликали в утому...

Та от прийшов співець новий

і в струни вдарив по-новому.

І ми здригнули!.. Душі громом

залив музичний буревій,

що мчав, мов рокоти ріки,

що рвався вдаль крізь піну шалу!

І розцвіли старі пеньки,


                                                      і бур'яни травою стали...

Володимир  Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.).


Як я люблю тебе, мій краю вугляний,

твій кожний камінець, твою билину кожну,

де я пішов на бій за щастя вдаль тривожну,

що снилося мені в заграві заводській...

Коли доводиться в краях твоїх бувати,

од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...

Щоб сили для пісень джерельної набрати,

я серцем до землі донецької тулюсь.

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,

і рейок димний дзвін, і шахти на горі,

куди біжать, біжать вагончики з заводу,

смуглява дітвора, щасливі матері...

Це там, це там, це там зростали ми й любили,

і я горджусь, що я землі моєї син,

де силу мускулів машини замінили,

щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін,

Щоб він злетів орлом в простори наукові,

щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.

Я шлю тобі слова безмірної любові,

донецький краю мій, на твій громохкий шлях.

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою

і прокладай нову, іще не знану путь!

В майбутнє ідучи веселою ходою,

у щасті про свого поета не забудь. 


            Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки.

image004

З одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку.

Початкову освіту Володимир здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жуль Верн, Т. Майн Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911 р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє (більш відоме як Третя Рота, нині у складі Лисичанська Луганської області)) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою.

Лисиче над Дінцем... де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин...
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту...
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин...

 Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912 р. сам пробує писати вірші російською мовою.Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916-1917 рр. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда».

У 1918 р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919 р. опиняється в полоні денікінців.

У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії.


І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло.
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами
оселедець, погони та шлик.

Може, серце порвали — не знаю;
може, серце порвали в бою...
Як заграють «Ви жертвою палі...»,
головою об мури я б'юсь...
І підходе товариш до мене,
мов дитину, під руки бере...
О моя Революція, нене,
може, син твій од болю умре!


image006

1920 р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з письменниками Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. У дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Уже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.



Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...

Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять...

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...

Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,

ти тулилась до серця мого...

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...

Пам'ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв...

Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті...

Дні пройшли... Одлетіла тривога...
Лиш любов, як у серці багнет—
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон... Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв...

Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать...

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.


1921 р. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1922 р. з'являється друга збірка В. Сосюри, на той час студента Харківського університету, — «Червона зима».

Колеса тупо б'ють... по рейках перебої —

Вже міст через Донець давно прогуркотів...
Стою біля дверей — і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів...

Рубіжне... знову путь... Володине... Кабаннє —
нарешті Сватове, і крикнув потяг: "Стій!"
Сходили на базар, помилися у бані, —
я вірші став писать під вечір золотий —

Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю
раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму...
Й ми знов підем на бій за владу робітничу...
О, не забуть мені Червону ту зиму!

Поет вільно почувається у складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги.

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924 р. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та інші.

З 1923 р. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. У 1928-1929 рр. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації»


Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі...

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип'ю я очі твої молоді,

повні туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна...

Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.


 «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

У 1930-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність думки вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму. У 1937 р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940 р.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944 р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни він як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944 р. поет повертається до Києва.

1947 р. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли»,  за яку в 1948Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була стаття в газеті «Правда», яка обвинувачувала Сосюру у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

За таких обставин, постійне очікування арешту, у поета виникла психічна хвороба і він був змушений декілька разів лягати до лікарні. Незважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі за його можливості.

Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929—1930), «Твори в 3 томах» (1957—1958), «Твори в 10 томах» (1970—1972).

У 1937—1957 рр. мешкав у Києві в будинку письменниківРоліт, з 1957 р. — в будинку на вул. М. Коцюбинського, 2, де йому згодом встановленопам'ятну дошку.

У1958році пережив перший інфаркт, відтоді перестав вживати алкоголь, курити та грати в улюбленийбільярд. Підкосив Сосюру другий інфаркт, після якого він майже не виходив з помешкання. «…вони з мамою поїхали якось уКончу-Заспуі через день-два тато помер», — згадував син Володимир.

Було це8 січня1965 року. Похований Володимир Миколайович Сосюра в Києві наБайковому цвинтарі(надгробний пам'ятник —граніт;скульпторО. О. Банников; встановлений у1968році.)

image008

 

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
і прокладай нову, іще не знану путь!
В майбутнє ідучи веселою ходою,
у щасті про свого поета не забудь.